Зачарована десна образ батька сашка

Характеристика образів кіноповісті Олександра Довженка «Зачаровано Десна»

Зачарована десна образ батька сашка

На все життя О. Довженко зберіг у своєму серці образ ріки, на якій пройшло його дитинство, яку він називає зачарованою: «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду.

Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда до сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи.

В озері воду скаламучу — риба».

Така поліфонічна картина незайманих багатств природи дивує і чарує читача, особливо сучасного. Письменник утверджує взаємозв'язок людини і природи як необхідну умову духовності, показує благотворний вплив природи на людські розум і почуття, особливо дитячі.

Образ природи розкривається читачеві через образ малого Сашка. Спостережливий, наділений почуттям прекрасного, хлопчик Щоліта бачив, якими барвами вигравав город. Дитяча пам'ять вбирала ті кольори й запахи у свою чутливу душу: «…огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте.

Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!» Знав, яка рослина як пахне і який смак має квітка. Хлопчик любив усе в природі: «…пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної.

І жаб'яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна».

Картинами неповторної природи наповнена вся кіноповість «Зачарована Десна».

Це й описи повені, сіножаті з «фамільною вороною», і змалювання свійських тварин, і полювання дядька Тихона, і ще безліч перлинок — міні-пейзажів на зразок: «Дивлюся у воду — місяць у воді сміється», «чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу» чи «хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання…»

Оповідач у кіноповісті — то малий Сашко, то літній митець Довженко. І їхні розповіді органічно переплітаються навіть у характеристиках героїв.

Так, хлопчик любить батька за працьовитість і красу, а зрілий письменник шанує волелюбні батькові риси: зневажав батько начальство і царя, любив гостре, влучне слово, розумів такт і шанобливість.

На образі Сашка простежуються шляхи формування особистості і її таланту. Одне з таких духовних джерел, яке надихає митця на творчість, — це, безумовно, краса природи.

Але найсильніший фактор — краса людської праці.

З дитинства хлопчик був оточений людьми, що не мислили свого життя без праці. Його рідні й односельці — хлібороби та косарі багато справ переробили за своє життя. І робота для них була не тільки необхідністю, а й духовною потребою.

Хлопчик спостерігав також, як трудяться бджоли, співчував коням, яким доводилося тяжко працювати, трудився й сам. Перші мозолі з'явилися на дитячих руках ще тоді, коли малий ходив у тютюні, мов у лісі. А взірцем працьовитості завжди були найближчі люди. Батько Сашка «скільки…

землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!»

Невтомною трудівницею була й мати, яка любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Дід Семен «пахнув… теплою землею і трохи млином», мав сухі натруджені руки, якими вмів ловити линів без всяких рибальських приладь. Особливо захоплювався Сашко роботою дядька Самійла — косаря.

Він «орудував косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…

» То ж недаремно в ранньому дитинстві для Олександра Петровича Довженка найкращою музикою була музика праці: «Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика».

На все життя зберігає письменник трепетні почуття до людей праці: «…мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди».

Маленький Сашко дитячим чутливим серцем розумів, що батькам жилося нелегко, та не міг пояснити причин. А ставши дорослим, із сумом згадував: «Було в минулому житті моїх батьків занадто багато неладу, плачу, темряви й жалю…

Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір'ю». Хлопчик не раз помічав, що в очах у батька повно смутку через «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи».

Та не дивлячись ні на що, уроки людяності й доброти хлопчик одержував саме від своїх рідних.

Від батьків хлопчик перейняв рису, закладену ментальністю нашого народу, — шанобливість до старших, працьовитих і чесних людей.

У кіноповісті «Зачарована Десна» зображено народні, виразно національні характери, про які потім говорили не інакше, як про «довженківські». Твір пройнятий народним гумором, глибоким ліризмом, письменник по-філософськи осмислює духовні джерела свого народу.

Через призму спогадів маленького Сашка постають і спогади про повінь, коли батько Сашка безкорисливо рятував людей від повені, і його син допомагав гребти так, що було «жарко од труда і весело» .

Ніжності маленький Сашко вчився у матері. Проводжаючи його з батьком та дідом на косовицю, вона зозулею «кувала розлуку».

Здавалось, що вся народна мудрість і доброта була зібрана в дідові Семенові. Хлопчикові подобалося, як, показавши дорогу незнайомому подорожньому, дід хвилинку мовчав, а потім зітхав і казав: «Добра людина поїхала, дай їй бог здоров'я».

Дід був прекрасним оповідачем: заворожував онуків своїми казками. Напевно, талант майстерно розповідати у О. Довженка спадковий. У прадіда Тараса «голос… був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти і добро».

Малого Сашка змалечку оточував неповторний світ народних традицій, звичаїв і обрядів. Особливо поетично змальовує Довженко обряд колядування:

«— Пустіть колядувати! — чую голос дівочий знадвору.

Я — зирк у вікно: то не повний місяць з зоряного неба засвітив у хату перед Новим роком. В маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице». Мати пускає колядницю і просить заколядувати Сашкові.

І малий Сашко враз уявив себе молодцем, який ходить по торгу та продає свого старого коня, а кінь просить не продавати, нагадує, як разом билися з ордою, виручали один одного.

Тоді хлопець вирішує ніколи не продавати свого товариша — коня: «Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну».

Цими словами Довженко, звичайно ж, говорить про вірність своєму народові і про все те, що йому найдорожче, як і оцей спогад про звичай колядувати людям на Новий рік.

Філософськи осмислюючи свої дитячі роки, 0. П. Довженко переконує читача, що саме в дитинстві криються джерела становлення кожної особистості. А сам письменник завдяки чарівній Десні і рідним людям впродовж усього життя «не втрачав щастя бачити… зорі навіть у буденних .калюжах на життєвих дорогах».

Значне місце у творі відведене змалюванню природи. Усі вони динамічні. Нема у творі жодного статичного і не оживленого присутністю людини пейзажу. У них завжди діє або сам мрійник і фантазер Сашко, або хтось із його рідних чи знайомих.

Сашко живе разом з усім; що оточує його: «Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні — весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе.

Пропливають лози, верби, в'язи, тополі у воді, зелені острови».

Источник: https://osvitaportal.in.ua/referaty/literatura/481-kharakteristika-obraziv-kinopovisti-oleksandra-dovzhenka-zacharovano-desna.html

Зачарована десна образ батька сашка

Зачарована десна образ батька сашка

1. Оповідач у зачарованій Десні – сам письменник, який виступає , як автор, як герой твору – Сашко. 2.

Пізнання світу Сашком: а) любов до тварин, природи, музики, співів; б) приємне й неприємне в розумінні хлопця; в) повага до батьків, людей похилого віку; г) ставлення до народних свят, прикмет, обрядів, вірувань. 3.

Риси характеру хлопчика: а) допитливий; б) добрий; в) чесний; г) уважний; д) чуйний; е) спостережливий ; є) здатний до фантазування ; ж) щирий.

4.Майстерність Довженка -письменника.

Кіноповість видатного українського драматурга Олександра Довженка являє собою низку спогадів, головним героєм яких є хлопчик Сашко. З перших рядків зрозуміло, що цей хлопчик – сам автор, який поринув у дитячі спогади та уривками згадує сумні та щасливі моменти свого дитинства. В маленьких новелах, з яких складається повість, О.

Довженко розповідає про буденне життя селян, про важливу і дуже важку працю хліборобів, про життя звичайної селянської родини, прикладом якої є родина самого письменника. Одна за одною в повісті спливають розповіді, які починаються с перших спогадів маленького селянського хлопчика за ім’ям Сашко.

Цей маленький селянин, незважаючи на те, що в нього був реальний прообраз, втілив в собі кращі риси українських дітей. Сашко зізнається у любові до тварин: «Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі…», крім того, від дуже полюбляє природу, життя якої спостерігає на вулицях та околицях свого села.

Хлопець дуже часто замислюється або мовчки милується самими звичайними явищами, що відбуваються у природі и вважає все чим-то надзвичайним: “Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя”.

З не меншим задоволенням Сашко полюбляє слухати народні співи у виконанні односельців. Українська земля багата талантами, а український народ пам’ятає і почитає свої традиції, тому почути гарну пісню можна було майже кожен день, а особливо на свята.

Автор згадує: «Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки… Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси». Приємне і неприємне хлопець сприймає дуже просто і розмірковує: «Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає.

Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани… Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. …Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками. Приємно їсти паску і крашанки….

Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким….». Сашко виховується в атмосфері поваги до батьків та людей похилого віку, дуже любе проводити час із старшими, особливо з дідом Тарасом, та с задоволенням спостерігає за дідом Семеном, коли той читає псалтир.

В той час, коли Сашко був маленький, селяни дуже шанобливо ставились до народних свят, тому й хлопчик ставився до них з великою повагою і дуже любив святкові дні. Сашко ріс допитливим та добрим хлопцем, який з чуйністю ставився до людей та тварин. Одного разу йому здалося, що коні на їх дворі розмовляли про свою тяжку долю та жалкували, що їх б’є хазяїн.

Після того випадку Сашко жодного разу в своєму житті не образив ні однієї тварини. Крім того Сашко був спостережливий, а спостерігаючи, обов’язково фантазував, вигадуючи щось приємне. «Скрізь, куди б не глянули очі хлопця, бачив він рух, неспокій, боротьбу. Усе викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.» А щирість почуттів головного героя повісти можна бачити майже в кожному спогаді автора.

О. Довженко настільки цікаво вивів у своєму творі селянське життя звичайної родини, що, читаючи повість, забуваєш про навколишнє і ніби перевтілюєшся у самого Сашка, спостерігаючи його очима спокійне українське село, та всі ті події, що там відбуваються. Незважаючи на досить великий твір, читається він буквально на одному диханні.

источник

Відомий український режисер та громадський діяч О. П. Довженко не менш відомий нашим співвітчизникам як талановитий письменник, який у своїх творах оспівував красоту рідного краю, свій народ, його традиції та високі моральні якості. Він завжди був небайдужім до того почуття, яке протягом усього життя зв’язувало його з українським народом.

Одним із найяскравіших свідчень цього є кіноповість «Зачарована Десна», в якій рідна природа та персонажі представляються такими, якими їх бачить своїми очами головний герой твору – малий Сашко. Допитливий хлопчик жадібно вбирає усі враження, які він зустрічає у своєму повсякденному житті.

У цих враженнях ми бачимо ту мораль, яку у дитину вкладають рідні, яка в свою чергу, характерна для більшості наших співвітчизників. Батько, мати, дідусь та односельці Сашка – це працьовиті та мудрі люди. І саме у праці розкривається батько хлопця: “Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий”.

Душа цієї простої людини, як і душа усього українського народу, наповнена неоціненними скарбами – любов’ю до людей, до усього навколишнього світу і умінням саме у праці знаходити найбільшу насолоду. Безумовно, що такий батько виховає у своєму нащадку такі ж самі риси та позитивні якості.

Так само малий Сашко буде мати високу внутрішню культуру і бажання буди найбільш корисним для інших. Та й мати хлопця – взірець справжньої української жінки – працьовитої та домовитої. “Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість”, — говорить вона.

Глядячи на батьків, можна з упевненістю сказати, що Сашко виросте добрим та гарним чоловіком і стане достойним членом суспільства, але поки він лише маленький хлопчик. Та й усі ми, як то кажуть, «родом з дитинства». Саме у дитинстві формується життєве кредо кожної людини. Своє кредо О. Довженко висловив у повісті «Зачарована Десна».

Письменник вважає, що щастя – це “бачити… зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах”. І саме рідні навчили Сашка, майбутнього письменника, бачити у всьому прекрасне. І коли вчитуєшся у рядки повісті, то неначе дивишся на оточуючий світ очима малого хлопчика.

Сашко ще не пізнав дорослий світ, і тому для нього все, що відбувається навколо – велика таємниця, яка захоплює та дивує. Навіть смерть, на його погляд – це теж радість: “Яка то радість, коли помирає прабаба!”, бо на поминах малий Сашко міг наїстися досхочу. Малий, допитливий як усі діти Сашко – великий мрійник з неабиякою уявою.

Пізнаючи оточуючий світ, він у всі події поринає з головою. Безмежність світу сприймається хлопцем як досить звичайна річ, а все, що його оточує, він вважає вічним та незмінним: “Хата ніби виросла із землі, ніби ніхто її не будував”. В очах хлопця усе живе тайним життям і навіть потворне, на його погляд, містить частку прекрасного. Наприклад, образ коней для хлопця уявляється у вигляді красивих і сильних тварин, а насправді вони худі і знесилені, усе життя працюють і помирають за роботою.

Дивовижні враження і уявлення малого Сашка схожі на вічну казку, але в ній головні герої складають єдиний образ українського народу, народу, складовою частиною якого уявляв себе хлопчик, складовою частиною якого вважав себе О. Довженко.

источник

Характеристика головного персонажа Сашка за кіноповістю «Зачарована Десна» О. Довженка.

В кіноповісті «Зачарована Десна» головний герой постає як учасник подій та як розповідач всієї історії. Автор ніби пропускає спогади головного героя скрізь свій гіркий життєвий досвід. Страждання та сприйняття оточуючого світу безпосередньо впливають на художні образи героїв кіноповісті.

Душа головного героя відображує духовну насиченість творця кіноповісті. Автор ніби демонструє свою безгрішність та чистоту вчинків.

Вперше хлопчина ганебно вчинив, коли вирвав моркву на городі, бо дуже хотів їсти. У відповідь отримав тяжкі прокльони. Цей вчинок так вразив героя, що його совість не перестала його мучити все життя.

Хлопчина так смутився, що став почувати себе найстрашнішим грішником.

Які вчинки в майбутньому не робив би Сашко, він згадував те відчуття провини, що залишилося після виривання моркви. Сашко задає собі питання як жити далі? Думка про реабілітацію після грішного вчинку не дає хлопцю покою. Він залазить в човен та розсудливо аналізує своє подальше життя.

Цей старий човен символізує можливість поринути в прекрасний світ, ніби продовження чарівного сновидіння та безтурботного дитинства. Часу де є тільки хата, груші, яблука та чисті думки. У кіноповісті створений цілий мікросвіт людського духовного та морального буття. Десна символізує частинку раю, що існує з часів дитинства.

Довженко наполягає, що саме там все звичайне становиться особливим. Музика звучить якось по-іншому, запах огірків зовсім інакший. Цей чарівний шматочок світа насправді плід фантазії, бо саме в дитинстві наші думки чисті, а спогади найчарівніші. Світ, в якому кожен день страждають люди, дуже мучив свідомість автора.

Він не хотів миритися з пригніченою гідністю українського народу. Саме тому намагався пробудити народність та самобутність людей. Весняна повінь символізує очищення українців від морального бруду. Довженко, в лиці героя Сашка, вірить, що прийде інший час та українська народність відродиться.

Героїчні вчинки головного героя при розливі Десни показують, що всі перепони можливо подолати. Вода змиває всі ганебні вчинки з грішної землі і очищує душі українців.

Автор втілює свою ідею та переживання в головного героя Сашка. В його думках, переживаннях та почуттях духовна опора свідомого українця.

Источник: https://lechenie.historyam.ru/desna/zacharovana-desna-obraz-batka-sashka/

Характеристика Сашка «Зачарована Десна»

Зачарована десна образ батька сашка

«Зачарована Десна » — цікава кіноповість Довженка. Аналіз твору дав змогу зрозуміти, що хотів донести автор до кожного читача. «Зачарована Десна» характеристика образу Сашка — допоможе розкрити внутрішній світ героя, його риси характеру та почуття. Характеристика Сашка представлена в кількох варіантах з цитатами, ви можете вибрати підходящий для себе.

Головний герой «Зачарована Десна» — Сашко

Оповідач у зачарованій Десні – сам письменник, який виступає, як автор, як герой твору – Сашко.

Одна за одною в повісті спливають розповіді, які починаються с перших спогадів маленького селянського хлопчика за ім’ям Сашко. Цей маленький селянин, незважаючи на те, що в нього був реальний прообраз, втілив в собі кращі риси українських дітей.

Сашко зізнається у Любові до тварин : «Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі…», крім того, від дуже полюбляє природу, життя якої спостерігає на вулицях та околицях свого села.

Хлопець дуже часто замислюється або мовчки милується самими звичайними явищами, що відбуваються у природі и вважає все чим-то надзвичайним: «Жили ми в повній гармонії з силами природи.

Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя».
З не меншим задоволенням Сашко полюбляє слухати народні співи у виконанні односельців.

Українська земля багата талантами, а український народ пам’ятає і почитає свої традиції, тому почути гарну пісню можна було майже кожен день, а особливо на свята.

Автор згадує: «Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки… Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси».

Приємне і неприємне хлопець сприймає дуже просто і розмірковує: «Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає.

Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани… Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша.

…Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками. Приємно їсти паску і крашанки…. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким….».

Сашко виховується в атмосфері поваги до батьків та людей похилого віку, дуже любе проводити час із старшими, особливо з дідом Тарасом, та с задоволенням спостерігає за дідом Семеном, коли той читає псалтир.
В той час, коли Сашко був маленький, селяни дуже шанобливо ставились до народних свят, тому й хлопчик ставився до них з великою повагою і дуже любив святкові дні.

Сашко ріс Допитливим та добрим хлопцем, який з чуйністю ставився до людей та тварин. Одного разу йому здалося, що коні на їх дворі розмовляли про свою тяжку долю та жалкували, що їх б’є хазяїн. Після того випадку Сашко жодного разу в своєму житті не образив ні однієї тварини.

Крім того Сашко був Спостережливий, а спостерігаючи, обов’язково фантазував, вигадуючи щось приємне. «Скрізь, куди б не глянули очі хлопця, бачив він рух, неспокій, боротьбу. Усе викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.

» А щирість почуттів головного героя повісти можна бачити майже в кожному спогаді автора.

О.

Довженко настільки цікаво вивів у своєму творі селянське життя звичайної родини, що, читаючи повість, забуваєш про навколишнє і ніби перевтілюєшся у самого Сашка, спостерігаючи його очима спокійне українське село, та всі ті події, що там відбуваються.

Риси характеру Сашка «Зачарована Десна»

1) допитливий;

2) добрий;

3) чесний;

4) уважний;

5) чуйний;

6) спостережливий;

7) здатний до фантазування;

8) щирий.

«Зачарована Десна» образ Сашка

Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «Я»: малий Сашко як головна ділова особа спогадів і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, свої страждання, узагальнюючи, збираючи їх у ху­дожні образи.

Малий Сашко сам по собі уособлює душу митця. Автор цим образом підсві­домо мовби говорить: подивіться, люди, ось моя душа перед вами чиста, безгрішна.

Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за звичкою, на нього прокльони, а тим часом «в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю І поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я».

Всі грішні, у кожного своя провина. До цього часу «фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було тро-гати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж ме­ні буде?». Йому жаль себе.

Багато разів доводилося вже в зрі­лому віці переживати подібні ситуації, почуття «поверженого з небес маленького ангела», каятися невідомо в чому, неві­домо перед ким…

Сашко залазить у старий човен і мучиться запитанням, що б таке зробити «для поновлення святості».

Чи не підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть з усіх видань «Зачарованої Десни»: «Ні, один, мо, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити у світі?»

Це запитання постійно мучило Довженка-митця, воно спів­звучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Як жити у світі (де так ато несправедливості, зла)? Відповідь він шукав усе життя.

А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, який теж шу­кав усе життя. Дійсність брутальна й жорстока, він так хотів її змінити. Свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.

Малий живе в чарівному, поки що гармонійно прекрасному, сповненому несподіванок (як історія з левом) і манливих таємниць світі.

Він для нього — докола хати, у городі, де безліч усякої живності, у саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усяким насінням, у якому так затишно спати, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу — солодкий сон у човні в клуні. Той сон поніс Сашка далеко-далеко.

Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійснених мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.

«Світло і чисто у мене на душі, люди», — голосом малого свого двійника промовляє дорослий Довженко. Звернімо увагу, як почувається Сашко, коли потерпає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво — чи сон, чи фантазія.

Однак у цьому плетиві Сашкових видінь «проскакує» одна авторська фраза, фраза виправдання: «Заплюїцуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі». Ці слова тут, здава­лось би, необов’язкові, вони — хіба що для нездогадливого читача.

Адже самі по собі міркування Сашка про темряву і світло всередині себе «говорять» про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі.

Для Довженка це, зрештою, закономірно: він страждав і внутрішньо каявся в тому, у чому був невинний, але був често­любним, переживав часом безпідставно…

У «Зачарованій Десні» створено цілий мікрокосмос людського буття, як ду­ховного, так і матеріального. Той клаптик землі біля Десни — своєрідний земний рай, який Довженко не бачив більше ніде й ніколи у своєму дорослому житті. Цей рай наповнено живими, природними реаліями.

Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепа­ють косу… Перегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він любить, а що ні — наче багато-багато картин проходить перед очима. І все то часточки великого світу «зачарованої Десни», часточки того земного раю.

Зі спогадів викликав їх до себе в гості втомлений, розчарований митець.

Сашкові, який наслухався розмов дорослих за кашею, так «робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє», поки він виросте, «не буде вже сінокосу тоді, ні риби» — митець не хоче бачити цей прекрасний світ споганеним і обікра-деним. Недосконалість світу страшенно мучила Довженка. До цього додавалося бажання розбудити в українців національну свідомість і гідність,

«А ми хто? Ми хіба не руські?» — запитує Сашко в батька. «А хто там нас знає, — якось журливо проказує мені батько, — прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой.. мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось».

Однак Довженко-романтик щиро вірив, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд і намул з українського народу. Такий символічний зміст передає карти­на весняної повені в повісті.

Щороку Десна затоплює береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком ряту­ють на великому човні людей. Якраз на Великдень — світлий час Воскресіння Господнього (прикметна довженківська деталь): «Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ.

Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — усе пливло, усе безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці». Це символічна картина. Образ води — один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення.

Як зрадів би митець очищенню й оновленню своєї України! То і в цьому його вина?

Світ «Зачарованої Десни» глибокий, невичерпний, він також безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника. У ньому — духовна опора кожного українця.

План характеристики образу Сашка

Оповідач у «Зачарованій Десні» — сам письменник, який виступає і як автор, і як герой твору — маленький Сашко. Пізнання світу Сашком:

1) любов до тварин, природи, музики, співів.

(«Коли б спитав мене хто — небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси… Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху…»; «Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, дер­качів — у лузі. Любив плескіт води весняної»; «…Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки…»)

2) приємне і неприємне в розумінні хлопця;

3) повага до батьків, людей похилого віку;

4) ставлення до народних свят, прикмет, обрядів, вірувань.

«Зачарована Десна» цитатна характеристика Сашка

Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувати тютюн.

Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходить босому по стерні або сміятись у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось-ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша.

Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі.

Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сіни і всі бродять, приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі.

І запах всякого насіння приємний. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінні. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позіхає дід і коли дзвонять до вечерні літом. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з людьми.

Любив я, коли хтось на дорозі вночі, проходячи повз нас, казав: «Здрастуйте». І любив, коли дід одказував: «Дай бог здраствувать». Любив, коли скидалась велика риба в озері чи в Десні на заході сонця. Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне небо.

Любив засинати на возі і любив, коли віз спинявся коло хати в дворі і мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна.

Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони несподівано в траву. Якась тайна, і сум, і вічна неухильність закону почувалися завжди в цьому падінні плода. І грім, хоч мати і лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду.
Але більше за все на світі любив я музику.

Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав що більш за все я любив слухати клепання коси. Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика.

Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи. Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху — косовицю. Я пам’ятаю його з самого малечку.» — «Зачарована Десна». Олександр Довженко.

Источник: https://neimovirne.ru/xarakteristika-sashka-zacharovana-desna/

Цитатна характеристика образів кіноповісті “Зачарована Десна”

Зачарована десна образ батька сашка


Кіноповість “Зачарована Десна” — надзвичайно цікава і пізнавальна. А читати її — легко і навіть весело. Все завдяки майстерно зображеним персонажам, на який Олександр Довженко зосередив неабияку увагу. Всі вони детально описані і кожен має свою неповторну родзинку.

Ми вибрали основні цитати, які їх якнайкраще характеризують. Сподіваємося, наш матеріал допоможе вам ґрунтовніше ознайомитися з цими образами і точно пригадати їх на тестуванні.

Сашко (головний герой)

  • «Фактично, святим був на всю хату один я. I от скiнчилася моя святiсть. Не треба було чiпати моркви. Хай би собi росла. А тепер я грiшний».
  • «Але бiльше за все на свiтi любив я музику.

    Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинствi, який iнструмент, яких музик, я б сказав, що бiльш за все я любив слухати клепання коси».

  • «Бiльш за все чомусь любив я моркву».

    Дід Семен

  • «На погребнi любив спати дiд».
  • « У нас був дiд дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покутi портрет дiда в старих срiбнофольгових шатах, а сам дiд лежав на печi i тихо кашляв, слухаючи своїх молитов».

  • «Образ святого Миколая також був схожий на дiда, особливо коли дiд часом пiдстригав собi бороду i випивав перед обiдом чарку горiлки з перцем, i мати не лаялась».
  • «Вiн був високий i худий, i чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода бiла. I була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких лiт.

    Пахнув дiд теплою землею i трохи млином. Вiн був письменний по-церковному i в недiлю любив урочисто читати псалтир. Нi дiд, нi ми не розумiли прочитаного, i це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу».

  • «Любив дiд гарну бесiду й добре слово.

    Часом по дорозi на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, вiн довго стояв посеред шляху i, махаючи пужалном, гукав услiд подорожньому: “Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нiкуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй бог здоров’я».

  • «Вiн був наш добрий дух лугу i риби.

    Гриби й ягоди збирав вiн у лiсi краще за нас усiх i розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, з старою грушею i дубом — з усiм живим, що росло i рухалось навколо».

  • «Бiльш за все на свiтi любив дiд сонце. Вiн прожив пiд сонцем коло ста лiт, нiколи не ховаючись у холодок.

    Так пiд сонцем на погребнi, коло яблунi, вiн i помер, коли прийшов його час».

  • «Дiд любив кашляти. Кашляв вiн часом так довго й гучно, що скiльки ми не старалися, нiхто не мiг його як слiд передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старi люди по дiдовому кашлю вгадували навiть погоду».

        Баба Марусина

  • «Вона проклинала все, що попадалось їй на очi, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пiрата, щоб не гавкав i не гидив, дiтей, сусiдiв. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що вiн трохи згодом був якось захворiв i здох дес у тютюнi».

  • «Вона була малесенька й така прудка, i очi мала такi видющi й гострi, що сховатись од неї не могло нiщо свiтi. Їй можна було по три днi не давати їсти. Але без прокльонiв вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вiршi з натхненного поета, з найменшого приводу.

    У неї тодi блищали очi й червонiли щоки. Це була творчiсть її палкої, темної, престарiлої душi».

      Одарка Єрмолаївна (мати Сашка)

  • «Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало. Коли вилiзає з землi всяка рослиночка, ото менi радість».
  • «мати крадькома таки знищила псалтир.

    Вона спалила його в печi по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб вiн часом не вибухнув i не рознiс печi».

  • «Мати клялася, що коли вона, бувши ще дiвкою, спала в коморi, святий Юрiй раз з’явився їй у снi в бiлих ризах, на бiлому конi, з довгим списом».

  • « Мати об’явила себе ворожкою i почала лiкувати людей вiд зубiв, пристрiту й переляку, хоч i сама хворiла».
  • «Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує менi розлуку.

    Довго-довго, не один десяток рокiв буде проводжати мене мати, дивлячись крiзь сльози на дорогу, довго хреститиме менi слiд i стоятиме з молитвами на зорях вечiрнiх i ранiшнiх, щоб не взяла мене нi куля, нi шабля, нi наклеп лихий».

      Петро Семенович (батько)

  • «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи. Весь в полонi у сумного i весь в той же час з якоюсь внутрiшньою високою культурою думок i почуттiв».

  • «Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий. Тiло бiле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкi, щедрi. Як гарно ложку нiс до рота, пiдтримуючи знизу скоринкою хлiба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на травi. Жарт любив, точене, влучне слово.

    Такт розумiв i шанобливiсть. Зневажав начальство i царя».

  • «Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалi, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом i лахмiттям.

    Iде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнiм смутку, аж плакать хотiлось менi, сховавшись в малинi з Пiратом. I все одно був красивий, — стiльки крилося в нього багатства. Косив вiн чи сiяв, гукав на матiр чи на дiда, чи посмiхався до дiтей, чи бив коня, чи самого нещадно били полiцаї, — однаково.

    I коли вiн, покинутий всiма на свiтi вiсiмдесятилiтнiй старик, стояв на майданах безпритульний у фашистськiй неволi i люди вже за старця його мали, подаючи йому копiйки, вiн i тодi був прекрасний».

  • «З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiятелiв, — вiн годивсь на все.

    Багато наробив вiн хлiба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землi переорав, поки не звiльнився вiд свого смутку».

Самійло-Косар

  • «Дядько Самiйло не був нi професором, нi лiкарем, нi iнженером. Не був вiн, як уже можна догадатись по одному його iменi i по тому, що тут писалось, нi суддею, нi справником, нi попом. Вiн нездатний був на високi посади. Вiн навiть не був добрим хлiборобом.

    Вiн вважавсь поганим хлiборобом. Його розумових здiбностей не вистачало на сю складну i мудру професiю».

  • «Але, як i кожна майже людина, вiн мав свiй талант i знайшов себе в ньому. Вiн був косар.

    Вiн був такий великий косар, що сусiди забули навiть його прiзвище i звали його Самiйло-косар, а то й просто Косар. Орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем, — легко i вправно.

    Коли б його пустили з косою просто, вiн обкосив би всю земну кулю, аби тiльки була добра трава та хлiб i каша».

      Тихон 

  • «У Тихона одна нога не була в злагодi з другою. Вона була значно коротшою, тоненькою i не розгиналася навiть у снi. Внаслiдок такої дiалектики природи всi качки, нирцi, курочки, чайки, все наше птаство впiзнавало його ще здалека i ховалось у ситняк або у воду, пiд латаття. Так чином навiть крива нога i та часом служила гармонiї природи, її рiвновазi”.

Источник: https://zno.if.ua/?p=1860

Поделиться:
Нет комментариев

    Добавить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Все поля обязательны для заполнения.